Досі, М'яка обкладинка, російською

«Ось, все життя пам'ятає людина те, що чула в дитинстві, й дуже вважає це важливим, хоч і знає, що нема й на йоту правди в тому, що чула.»

«... не знайшовши собі жилля в Німеччині, я був змушений повернутися в Країну Ізраїлю. І оскільки Країна була зруйнована війною й не кожен, хто входив у неї, міг знайти тут готове жилля, мені довелося купити ділянку землі й збудувати собі невеликий дім з кількох кімнат.... ...Не так вже багато днів минуло, а дім уже був збудований, бо таке одне з достоїнств Країни Ізраїлю—оскільки її майстри хочуть якнайшвидше відбудувати свою країну, вони не гаяють часу в жодній роботі й завершують її у встановлений строк.»

«Уздовж вулиці на половину кварталу тягнеться до м'ясної лавки голосна жіноча черга, а перед очима жінок підвішені на гаках туші телят, свиней, кроликів і курей, і на кожній туші—вологе, алим і живе кровю. А в кожної жінки в руках—продуктова карточка, й вони протягають ці карточки до висячих туш, наче хочуть довести забитим тваринам, що ті мають дати їм від своєї плоті, бо синовя й чоловіки ризикують своєю плоттю за батьківщину. Але туші не звертають увагу на карточки, мертві туші плакатують гордою свідомістю, що їхня кров сяє набагато ярче тієї, що льється на полі бою,—адже на полі бою кров змішана з грязю й пилом, а мертві людські тіла пошкоджені до невпізнаваності й лежать, поки не загниють, тоді як ці, тут, хоч і висять на гаках, але й після смерті впізнавані, як при житті, а кров робить їх навіть соковитішими й наче живішими. Всередину лавки видно мені м'ясника, який височіє над товпою жінок, точно полководець, що очолює жіночу армію. Насправді ж тут нема ніякого ворога, одні лише тварини, яких люди позбавили життя, але кожен, хто спробує від їхної мертвої плоті, відразу наповниться силою й мужністю, потрібними для війни з тваринними ворогами. Я розвертаюся спиною до м'ясника й до війни й дивлюся у друге вікно, те, що над трамвайною зупинкою. Поспішливо пробігають подо мною вагончики, й так само поспішливо бігуть за ними люди, що спішать у них сісти, й, хоч мої руки-ноги наче зв'язані мотузками через спячих хазяїв, моя думка вільна, й я розмірковую: хто першим почав цей перегін, трамваї чи люди? Але лязг і грюкіт стоять такі, що мої думки плутаються й я не знаходжу відповіді.»

«Так ми постояли, поки стояло, й Хільдегард все болтала без перестану, звертаючись то до мене, то до брата, й я теж говорив з ними обома по черзі. Добре підвішений наш язик, знаходить слова з будь-якого приводу. Куди б краще було, знайди ми привід для будь-якого слова.»