|
Кількість
|
Вартість
|
||
|
|
|||
Дитя пана Ліна. Філіпп Клодель
Старий дивиться у вікно. Вітер більше не гойдає дерево, натомість у місті запалали тисячі вогнів — миготливих і ніби пурхаючих з даху на дах. Наче зорі злетіли вниз і знову хочуть зірвати в небо. Та не можуть. «Не можна повернутися до того, що втратив», — думає пан Лін.
І ніби невидима стріла пронизує серце пана Ліна: як наяву, він бачить рисові плантації, пухнасті зелені далі, що починаються від гір і закінчуються далеко-далеко, біля моря, якого ніхто не бачив, але про яке всі знали.
Чому від усього доводиться віддалятися? Чому кінець життя обернувся суцільними втратами, смертю, забуттям?
Пан Лін усміхається, згадуючи тітоньку, її беззубий рот, вицвілі на сонці брови й вії. Ця жінка жила у власному вимірі, вона дивилася на море й розмовляла з ним, мов із батьком: «Он бачиш, я все-таки знайшла тебе, тепер від мене не сховаєшся!
Що людське життя, як не намисто з утрат?