Каллокаїн

Мабуть, це і є кохання, коли у відчаї безнадії одна людина міцно тримається за іншу й, попри все, чекає дива.

Багато хто вважає кохання застарілою вигадкою романтиків, але я боюся, що воно все-таки існує, і від самого початку в ньому укладено щось невимовно болісне. Чоловіка тягне до жінки, жінку - до чоловіка, але з кожним кроком, який наближає їх одне до одного, обоє ніби втрачають якусь частину своєї душі; людина сподівається на перемогу, а сама зазнає поразки.

Якщо ми раптом помітимо — я не кажу, що ми вже помітили, я кажу, якщо це коли-небудь станеться, — так ось, якщо ми помітимо, що наш гороховий суп став рідшим, мило нікуди не годиться, а будинок ось-ось завалиться й ніхто не хоче взятися і все це налагодити, хіба ми станемо виявляти невдоволення? Ні, ми знаємо, що добробут не є самоціллю, і наші жертви приносяться в ім'я вищого сенсу. Якщо одного прекрасного дня ми виявимо, що наші будинки обнесені колючим дротом, невже ми станемо скаржитися на обмеження свободи пересування? Ні, бо ми знаємо, що це робиться для блага Імперії. І якщо коли-небудь нам доведеться поступитися вільним часом заради необхідної військової підготовки або відмовитися від набуття зайвих знань, щоб мати змогу здобути професію для роботи в якійсь найважливішій у цей момент галузі, — хіба ми станемо нарікати? Ні, і ще раз ні! Ми повністю усвідомлюємо й схвалюємо той факт, що Імперія — це все, окрема особистість — ніщо.

Нехай тисяча плескає, а двоє – ні: ці двоє важливіші, тому що вони можуть донести, тоді як жоден із тисячі й пальцем не поворухне, щоб захистити того, ким щойно захоплювався, – а втім, адже це все одно неможливо.

Люди не настільки щирі, щоб вислуховувати правду, це дуже сумно. А правда могла б стати тим мостом, що пов'язує людину з людиною, але тільки поки вона добровільна, поки вона дається й приймається як дар. Хіба не дивно, що все у світі, навіть правда, втрачає свою цінність, щойно стає примусовим?