Карлик

Брехня набагато більше промовляє до почуття й набагато незвичайніша за правду, і тому він завжди віддасть перевагу їй

Люди люблять дивитися в каламутне дзеркало.

Вони говорили про природу й скільки, мовляв, у ній величі та щедрості. Єдине велике ціле, єдине диво! Артерії, які проводять тілом кров подібно до того, як річки проводять землею воду, легені, які дихають, як дихає океан зі своїми припливами й відпливами, скелет, який слугує опорою для тіла, як кам'яні пласти слугують опорою для землі, а тіло -- як сама земля. Вогонь у серцевині землі, подібний до жару душі й запозичений, подібно до нього, у сонця, священного, обожнюваного ще давніми сонця, прабатька всіх живих душ, першоджерела й першопричини всякого життя, що дарує своє світло всім небесним тілам у всесвіті. Бо наш світ --лише одна з тисяч зірок у всесвіті.

Людська думка, казав він, зрештою безсила. Крила її сильні, але доля, що наділила нас ними, сильніша за нас. Вона не дає нам вирватися, не пускає нас далі, ніж сама того захоче. Нам поставлено межу: після короткого бігу по колу, що вселяє в нас надію й радість, нас заганяють назад, як сокольничий підтягує на шнурку сокола. Коли здобудемо ми свободу? Коли переріжуть нарешті шнурок і сокіл здійметься у відкрите небо? Коли? Та чи здійсниться це взагалі коли-небудь? Чи не в тому, навпаки, й таємниця нашого буття, що ми прив'язані до руки сокольничого, і вічно будемо прив'язані? Інакше ми були б уже не тими, ким ми є, і наша доля не була б уже людською долею. І все ж ми створені вічно прагнути до неба, відчувати себе причетними до нього. І все ж воно існує, воно відкривається нашому погляду, як якась абсолютна реальність. Воно така сама реальність, як наша неволя.

Кохання смертне. І коли воно помре, то починає розкладатися й гнити і може утворити ґрунт для нового кохання. Мертве кохання живе тоді своїм невидимим життям у живому, і, по суті, у кохання немає смерті.