|
Кількість
|
Вартість
|
||
|
|
|||
Кошмар у Берліні. Рудольф Вільгельм Фрідріх Дітцен (Ганс Фаллада)
Руїни так швидко не заростають…
Йому здавалося, ніби він ломиться в стіну з пір'я й вати: хоч як бийся, зі стіною нічого не робиться.
У цьому полягала велика перевага відділення для «важких» — поводитися тут можна як завгодно: сьогодні базікати без упину, а завтра зберігати мертве мовчання, сьогодні веселитися, а завтра трощити все навколо — що б ти не робив, нікого це не дивує.
Любив він і обходи лікарів у довгих, бездоганно білих халатах: кожен хворий був для них лише випадком, до якого вони тут-таки втрачали інтерес, щойно минала гостра стадія. У глибині душі його забавляли ці психіатри, які пильно стежили за найменшими змінами в настрої пацієнта, але не надавали ані найменшого значення тілесним стражданням. Він любив тутешніх лікарів саме за те, що чим довше вони працювали, чим більше досвіду набували, тим разючіше скидалися на власних підопічних, подібно до них утрачаючи зв'язок із дійсністю.
Скільки вони винесли за ці роки – і тепер, коли нарешті з'явилася надія на краще або, у будь-якому разі, уже точно не варто було побоюватися гіршого, вони не витримали невизначеності навіть найкоротшого очікування.