Намисто голубки, М'яка обкладинка, російською

«Хто знає Господа свого та міру прихильності й гніву його — нічтожні для того утіхи, що зникають, і минуща суєта.»

«Знай, що вірність більш обов'язкова для того, хто кохає, ніж для кохної, і дотримання умов її для нього більш необхідне, бо закоханий першим привяжеться до кохної і йде назустріч прийняттю обов'язку; він прагне зміцнити кохання, закликає до справжньої дружби й стоїть першим у числі тих, що шукають щирого кохання. Він випереджає кохну, шукаючи утіхи в досяганні дружби, й в'яже свою душу узддями кохання, опутавши її найвірнішими путами й обуздавши найміцнішою уздою. Але хто змушував його до всього цього, коли він не хотів доводити цього до кінця, і хто змусив його привертати до себе кохання, якщо він не мав наміру закріпити його вірністю тому, від кого він його домагався? Кохна ж — це лише людина, до якої відчувають тягу й до якої направляються. Вона обирає — прийняти чи залишити, і, якщо прийняла вона, — то це межа надій, а якщо відкинула, то не заслуговує докору.»

«Потім буває розлука смерті — це вже кінець, і нема тут надії на повернення. Це біда, що спіткає, спину ламаюча, це лихо судьби й горе, й затьмарює вона темінь ночі. Вона припиняє всі мрії, знищує всяке бажання й позбавляє надії на зустріч; тут мовчить язик і обривається мотузка лікування, і немає тут вмілості, крім терпіння, волею чи неволею. Це найвеличніше, що спіткає закоханих, і немає для того, кого це поразило, нічого, крім ридань і плачу, доки не загине він або це йому не набридне. Ось рана, що її не тривожать, біль, що не мине, і турбота, що стає все свіжішою по мірі того як тління те, що ти закопав в землю.»

««Клянусь життям, листи, поістину, замінюють мову в деякі миті, коли людина затруднюється у виразі або переймається, або наляканна.»»