|
Кількість
|
Вартість
|
||
|
|
|||
Нью-Йорк 2140. Кім Стенлі Робінсон
Шарлотт стиснула зуби. Ці люди були, звісно, праві. Коли доходить до діла, від політиків жодної користі. Найкраще, на що можна розраховувати, – це армія, національна гвардія, державні відомства. Аварійні служби, реаніматологи й медсестри. Поліція й пожежники. Ось хто міг допомогти, ось на кого варто було покладати надії. Вони, але тільки не політики.
Багато років тому, коли потонула їхня дитина, вони намагалися про це говорити. Намагалися не звинувачувати одне одного. Хоча звинувачувати когось приводу не було – просто стався нещасний випадок. І все ж це віддалило їх одне від одного. Що вже тут заперечувати. Владе відчував провину. Став більше пити, більше пірнати. Проводив життя під водою, де, на жаль, забути про утоплення було неможливо, але це була його робота, його життя; тому, піднімаючись на поверхню, він пив. А вона дедалі більше сердилася або сумувала. Вони відпливали одне від одного на крижинах, попри те, що жили в одній квартирі в районі Стівсент – притиснуті одне до одного, але розділені мільйонами миль. Ніколи ще йому не було так самотньо. Коли ви лежите в ліжку поруч з іншою людиною, оголені під ковдрою, але цілковито самотні – напевно, це найгірша самотність з усіх можливих. Відтоді він спав сам багато років, але ніколи не почувався так самотньо, як тоді. На той час як Айдельба з'їхала, вони не розмовляли й немов перебували в ступорі. Говорити не було про що. Скорбота вбиває спілкування, заганяє одного в нору. Слухай, усі ж колись помруть, хотілося сказати йому. Але все ж… майбутнього в них не було. І говорити про це не було сенсу. Як і про будь-що інше. Будь-які слова лише зміцнили б самотність.
– Декому подобається все запорювати. Вона киває: – Таких у нас пів конгресу. – І як ви з ними справляєтеся? – Ніяк. Я на них кричу
– На цей момент справедливість і помста – це одне й те саме! Справедливість для людей – це помста олігархам. Тож так, я хочу і того, і іншого. Справедливість – це перо на кінці стріли, а помста – її наконечник.
– А тобі ж подобається забивати цвяхи. – Подобається, – визнає Джефф. – Це як бити свого найлютішого ворога по макітрі, знову й знову. І заганяти його в кляту деревину! І прямо відчувати, як він у неї входить! Прекрасне відчуття.