|
Кількість
|
Вартість
|
||
|
|
|||
Перемога. Юзеф Теодор Конрад Коженьовський (Джозеф Конрад)
— Люба моя, я мав право всадити йому кулю в лоб, але оскільки я цього не зробив, не можемо ж ми допустити, щоб він помер з голоду. Він позбувся пенсії й зовсім нездатний щось зробити для себе сам. Ми мусимо дбати про нього потай до кінця наших днів. Хіба я не завдячую йому найчудовішими хвилинами мого життя?.. Ха-ха-ха! Тільки подумати: дві милі напрямки полями, бігцем, не зупиняючись! Я просто вухам своїм не повірив. Якби не ця його безглузда лютість, мені знадобилися б роки, щоб розкусити тебе. Так, просто дивовижно, як тільки цій людині вдалося пройняти мене й зачепитися за мої найглибші почуття!
Наполеон Перший, чия кар'єра дуже схожа на поєдинок, у якому він виступав один проти цілої Європи, терпіти не міг дуелей між офіцерами своєї армії. Войовничий імператор аж ніяк не був головорізом і мало живив пошану до традицій. Проте історія однієї дуелі, що стала легендою армії, входить в епос власних його величності воєн. Викликаючи захоплене здивування своїх товаришів, два офіцери, уподібнившись божевільним живописцям, що намагаються позолотити найчистіше золото або розписати фарбами живу лілею, наполегливо вели свій поєдинок упродовж усіх тих довгих років всесвітньої бійні.
Немає людини, якій удавалося б зробити все, за що б вона не взялася. У цьому сенсі ми всі невдахи. Уся суть у тому, щоб не зазнати невдачі в розумному напрямку й у стійкості своїх зусиль у житті. І ось тут-то наше марнославство нерідко збиває нас зі шляху. Воно заводить нас у такі заплутані становища, з яких ми потім виходимо розбитими, тоді як гордість, навпаки, охороняє нас, стримуючи наші домагання суворою розбірливістю й зміцнюючи нас своєю стійкістю.
Він відчув у своєму пересохлому роті нудотний, липкий присмак страху — не того простительного страху перед ясним, здивованим поглядом молоденької дівчини, а страху смерті й страху, який благородна людина відчуває перед боягузтвом.
Наприкінці дня генерал д'Юбер повертався додому й, крокуючи серед виноградників, почувався то страшенно нещасним, то надзвичайно щасливим, а інколи поринав у глибоку задуму, але завжди з незмінним відчуттям повноти життя, якогось особливого піднесення, властивого художникові, поетові, закоханому — людям, одержимим великим почуттям, високою думкою чи образом краси, що постає перед ними.