Самотній місяць у Сарасіна. Японські ліричні щоденники, М'яка обкладинка, російською

«Витікаючи словами,»

«Ковзає мій пензель,»

«Та льдом застигають його сліди.»

«Що залишається навіки, щоб пам'ятати»

«Тих, хто від нас пішов?»

«Усі розʼїхалися, а в старій садибі залишилася я одна, і в ніч, коли тугу й тривогу не давали мені заснути, я написала тій, від якої давно не мала вістей:»

«Зарощується двір,»

«З полину-трави»

«Нікому росу стрясти.»

«Люди не приходять сюди,»

«Плачу голосно я, не соромлячись.»

«Вона була чернець і відповіла:»

«Двір, полином заросший —»

«Це ж, правда, світ людей,»

«Зазирни ж, спробуй,»

«В сад тих, хто відкинув марність —»

«Тільки трави та трави!»

«Хоча в Китаї й у нашій країні мови й різні, але світло місяця завжди одинакове, тому, мабуть, й серця людей однакові»

«Наш шлях невідомий,»

«Та й на небі мандрівок»

«За нами слідує»

«Все той же, що в столиці,»

«Світанковий місяць.»

«Підкоряючись плину часу, ми спочатку знаходимо чарівність у весняній мряці, коли вона щільно стелється по всьому небу, так що замість яскравого місячного лику видно широко розлите сяйво — у такий час добре слухати м'яке звучання лютні «біва», настроєної на лад «запашний вітерець». Але з настанням осені, коли місяць стає дивовижно ясним, і, незважаючи на пелену туману, його, здається, можна руками потягнути, так ярко сяє він на небі, тоді під акомпанемент вітру й голосів комах приємно звучить тринадцятиструнна «кото», коли разом з нею чути чистої мелодії флейти — тут і подумаєш: що ж такого знаходив я у весні? Але не встигнеш озирнутися, як уже й зима, вночі навіть небеса прозорі й холодні, і на снігових заметах місячні відблиски — слухаєш дрижачий голосок дудочки «хітірікі» й забуваєш рівно про весну й про осінь»