Щоденник пам’яті

Закінчилося літо, але не наше кохання, - сказав їй Ной у хвилину розставання. - Наше кохання - навіки». Зрозумійте правильно — я звичайна людина зі звичайними думками й життя прожив найзвичайніше. Мені не поставлять пам'ятника, ім'я моє скоро забудеться, і все ж я пізнав кохання, і мені цього достатньо. - Мій батько, — сказав Гас, — казав, бувало, що перше кохання змінює все твоє життя. Його не забудеш, хоч як старайся. Та дівчина стала твоїм першим коханням і, що не роби, залишиться з тобою назавжди. Я ніколи не забувала ні тебе, ні нашого літа. Так уже й ніколи? Ти що, не віриш? — здивувалася Еллі. Ти не відповідав на мої листи. Які листи? Десятки листів. Я писав тобі два роки поспіль і жодного разу не отримав відповіді. Еллі повільно похитала головою, прикривши очі. - Я не знала... - тихо сказала вона.. Він говорив це з таким почуттям, що не можна було не повірити, і в ту мить вона відчула, як багато він для неї означає. - Не можна прожити своє життя для інших. Треба вибрати те, що потрібно саме тобі, навіть якщо це не сподобається близьким.

Людина до всього звикає, дайте лише час.

Тиша досконала. Священна. Вона зближує, та тільки ті люди, що підходять одне одному, не нудьгують у тиші. Отакий парадокс.

Пристрасть приходить і йде, а дружба й взаєморозуміння залишаються.

Що довше триває мовчання, то важче відповісти.