Тайтус Ґроун, Тверда палітурка, російською

«Хто спроможний сказати, скільки часу витрачає око грифа чи рисі, щоб охопити ландшафт цілком, – коли в якийсь, для них самих несподіваний миг сприйняття невичерпне, на перший погляд, змішання деталей виступає в їхніх очах стрункою, розумною чередою відстаней та форм, у якій остання дрібниця засвоюється у всіх її зв'язках з єдиним цілим?»

«Може бути, ястріб нічого й не бачить, крім своїх травистих нагір'їв, розрізняючи в грубій траві – ще яснішe, ніж саме поле, – кролика чи щура. Може бути, ландшафту в його повноті ястріб і зовсім не сприймає, а бачить лише наче вирвані ліхтарем шматки його, по яких крадькома спішить здобич, а все, що її оточує, затопляє у жовтих птичих очах темна мла.»

«Невідомо, розтікається й видить усе цілком розшукуючий, безстатевий погляд хижої птиці й звіра чи уникає всього, спрямовуючись лише на те, що шукає, але вирішено можна сказати, що погляд людини, навіть після пожиттєвих вправ, не спроможний вмістити в себе цілком всю картину, що відкрилась їй. Неупередженого бачення не існує. Не існує постання з першого погляду. Є лише усвідомлення діви, коня, блохи, лише припущення блохи, коня й дівиці – те ж саме й у снах, і за межами снів, бо все, що мучить нашу душу, будучи один раз побачене, виступає на перший план, сліпячи нас і топляче в морку Життя у його великій повноті.»

«Його ненависть була не з тих, що вскипають раптово, як буря, й так само раптово затихають. Ні, щойно улегла перша судорога гніву й болю, як ненависть ця перетворилась на окремішну від нього розраховану істоту, яка зростає сама по собі, не живлячись дотепер кров'ю.»

«Совеня. Мишку хоче. І гілляк. Сидить на каміні, угу кає. Господар звихнувся.»

«Осінь повернулась до Гормегасту, подібна мрачному привидові, що повертається в свою твердиню. Дихання її вівало в забутих коридорах. Гормегаст сам обернувся осінню, і кожен холодний камінь видихав її.»

«То була любов, рівна по силі любові чоловіка до жінки й проникаюча так само глибоко. Любов чоловіка чи жінки до світу, що їм належить. До світу їхнього вогнища, в якому чесно горять їхні життя, горять своєю вільною стихією. Любов юрбаля до світу, що йому належить, світу коливного світла. До світу перлів, і трав'яних ниток, й повітря життя в його грудях. Народжений для того, щоб занурюватися в глибину, він становить одне ціле з кожним роєм лимонно-зелених риб, з кожною квітчастою губкою. І завмираючи на чарівному дні океану, ухопившись за вросле в пісок ребро кита, він стає досконалим і нескінченним. Пульс, сила, всесвіт коливаються в його тілі. Він перебуває в любові. Любов художника, що стоїть у самотності, вглядаючись, вглядаючись у творену ним гігантську, кольорову поверхню. З полотен, що, притуліші до стіни, стоять разом з ним у цій кімнаті, у нього вглядаються накидані на спробу, зупинені в зростанні постаті, що рухаються від підлоги до стелі в ще невданому ритмі. Скручені тюбики, свіжа фарба, видавлена й розмазана по сухій, що покрила його палітру. Пил під мольбертом. Фарба, що прилипла до ручок пензлів. Біле, мовчазне світло північного неба. Вікно, здивоване, що гла зиться на нього, поки він вдихає свій світ. Свій світ: запах скипідару, квартира, узята в найм. Він придвигається до своєї напів народженої дитини. Він перебуває в любові. Жирна земля, що сипається, крихтає, в пальцях оранта. І як шукач перлів бубнить: "Я дома", смутно просуваючись у дивному, водяному світлі; як художник шепоче: "Я дома" на своєму самотньому плоту, збитому з дошок підлоги; як повільний оранта на нивах...»