Віддалене дзеркало: згубне XIV століття, Тверда палітурка, російською

«Зазвичай вважають, що в Середні віки старість приходила рано. Насправді більша частина населення вмирала рано, але ті, хто доживав до п'ятидесяти й до шістдесяти років, не були занепалими, і з розумом у них було все гаразд. Статистика може відобразити очікувану тривалість життя, але не те, якими люди бачили самих себе. Якщо судити за анонімним віршем середини XIV століття, тривалість життя дорівнювала 72 роками й складалася з дванадцяти віків, що відповідали місяцям у році. У 18 років юнак, точно березень, тремтить з наближенням весни; у 24 налаштовується на любовний лад, мовби квіти в квітні, і в душу його разом з любов'ю входять благородство й чеснота. У 36 років він досягає повного розквіту, що відповідає точці сонцестояння, його кров гаряча, як сонце в червні; у 42 роки він набуває досвіду; у 48 задумується про збирання врожаю. У 54 роки він вступає у вересневу пору життя, коли треба робити припаси. У 60 років настає жовтень — вісник старості; у 66 — темний листопад, зелень в'яне й умирає, і людина повинна думати про смерть, а спадкоємці чекають, коли вона помре, якщо вона бідна, й із ще більшим нетерпінням, якщо вона багата. Сімдесят два роки відповідають грудню, коли життя похмуре, як зима, і нічого більше не залишається, крім як умерти.»

«У середньовіччі навколишнє середовище й саме буття породжували багато запитань: куди подівається вогонь, коли гасне? чому у людей різного кольору шкіра? чому Земля безсумнівно важка, тримається в повітрі? як душі покійників знаходять шлях в інший світ? де у людини душа? що приводить до божевілля? Середньовічні люди хотіли знати відповіді на ці й інші запитання, а їм відповідали: «На все воля Божа».»

«При стригущому ліші хворому рекомендували мити голову дитячою сечею, при подагрі прописували пластир, пропитаний козячим послідом, змішаним з розмарином і медом, а захворілому на віспу рекомендували одягнутися в червоне й лежати в ліжку з червоними завісами.»

«Людині, преданій анафемі, загрожувало «посмертне вигнання» в пекло, якщо вона не позбавлялася пороків і прегрішень і не одержувала прощення гріхів. У більшості випадків зняти анафему міг лише єпископ, а в виключних випадках — папа. Поки анафема була в силі, священик відповідної парафії два-три рази на рік іменем Отця, Сина, Святого Духа, Пресвятої Діви Марії, всіх апостолів і святих був зобов'язаний під час служби проклинати преданого анафемі, при цьому хрест і служебники клалися на землю, свічки гасили, а саму службу в цій її осуджувальній частині супроводжував похоронний дзвін. Розуміється, таке відхилення від традиційної церковної служби парафіянам не подобалося, і вони при нагоді кидали камені в дім преданого анафемі, намагалися не мати з ним справ або вживали інші заходи, щоб привести його до покаяння.»